Холістична медицина у Львові
Проблеми сучасної медицини
Традиційна медицина
Гомеопатія
Гомотоксикологія
Акупунктура
Інформаційна медицина
Психотерапія, Психоаналіз, НЛП
Санологія, Валеологія, Технології здоров'я
Біоритмологія, Хрономедицина
Антропософська медицина
Медичні родзинки
Навчання
Події
Медичні центри
Лікарські товариства
Наші партнери
Консультації
Лікарі
Фотогалерея

Народна медицина бойків

Зоряна Болтарович

За матеріалами досліджень
світлої пам'яті
Зоряни Болтарович
(3.01.1935 р. - 16.07.1992 р.), доктора історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту народознавства
НАН України.


Зоряна Болтарович (друга зліва) з колегами по роботі у скиті Манявському. Літо 1989 року.
(з архіву Стефанії Гвоздевич)


Болтарович 3. Є. - автор унікальних монографій "Народне лікування українців Карпат кінця XIX - початку XX cm." (1980), "Народна медицина українців" (1990), "Українська народна медицина" (1994), написаних нею на основі детального опрацювання літературних джерел, архівних даних та власних матеріалів, зібраних під час польових досліджень впродовж 1972-1986 pp. Її праці містять найбільш повні, на даний час, відомості з питань народного лікування українців.



Народна медицина як галузь народної культури стоїть на межі двох наук — медицини та етнографії і привертає увагу як медиків, так і етнографів. Але якщо представників медико-біологічного циклу наук цікавлять насамперед прикладні аспекти народної медицини, тобто лікувальні засоби, які являють собою з точки зору медичної практики найціннішу й найсуттєвішу її частину, то коло зацікавлень етнографії значно ширше. Крім чисто практичних завдань її цікавить народна медицина як складова частина традиційно-побутової культури, в якій знайшов відображення світогляд народу, його багатий життєвий досвід.

Тому не можемо погодитися з усталеним в науковій медичній думці поглядом на народну медицину та на методи її лікування як на нетрадиційні. Адже в ній акумульований багатовіковий досвід народу, традиційні знання багатьох поколінь. Від неї веде свої витоки наукова медицина.

Автором досліджувалося народне лікування однієї з етнографічних груп українського населення Карпат кінця XIX - початку XX ст. - бойків.

Література, присвячена вивченню даної теми, нечисленна. З небагатьох праць, у яких знаходять висвітлення ті чи інші питання бойківського народного лікування, слід назвати статті Ю. Шнайдера "Z zycia gorali nadlomnickich" (1912) та К. Добрянського "Znachorstwo w Samborskiem" (1935), Я. Фальковського і В. Пашпицького "Na pograniczu lemkowsko-bojkowskiem" (1935), Ю. Жатковича "Замітки етнографічні з Угорської Русі" (1896). Безпосереднє відношення до нашої теми мають роботи польських дослідників Ю. Талько-Гринцевича, Г. Бігеляйзена, К.Мошинського, М. Удзєлі.

Що стосується вивчення народної медицини Карпат у радянський час, то в період до 70-х років XX ст., їй присвячено декілька невеличких статей, серед них - "Медицина карпатських українців" М. Думки (1968). В наступні роки інтерес до народної медицини помітно зріс, однак учених насамперед цікавили її прикладні аспекти. Так, в праці В. Комендара "Лікарські рослини Карпат" (1973) мова йде винятково про народну фітотерапію.

Виникнення народної медицини та її місце в житті народу

Народна медицина - одна з найстаріших галузей людського знання. Її початки сягають доісторичних часів і викликані інстинктивними спробами самозбереження. Первісна, емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень над природою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. Життєвий досвід вчив людину, що їй корисно, а що шкідливо для здоров'я.

Із нагромадженням досвіду утворюється певна група людей, для яких лікування стає професією, основним заняттям і засобом існування. В Київській Русі такий "професійний" прошарок представлений "волхвами", "відунами".

Народна медицина українського населення Карпат має свою історію і свою специфіку. Хоч природно-кліматичні умови Карпат були сприятливими для здоров'я людини, їх оздоровчі можливості руйнувались поганими соціально-економічними умовами. Голод і злидні панували в карпатських селах. В горах багатим господарем вважався той, хто міг прогодувати сім'ю власними продуктами протягом року. Надзвичайно тяжкі умови життя були причиною масових захворювань і смертності. В цих умовах населення змушене було саме давати собі раду, лікуватися народними засобами та шукати допомоги у знахарів.

Інтерес до народної медицини завжди зростав у скрутні часи, часи воєн та розрухи... І сьогодні ми є свідками дедалі зростаючого інтересу до цієї ще донедавна незаслужено забутої, ігнорованої науковою медициною ділянки народних знань. Причини цього слід шукати в кризовому стані офіційної медицини, її безсиллі в умовах важкої екологічної ситуації, глобальної Чорнобильської катастрофи, тому зрозуміла активізація зацікавлення природними лікарськими засобами, доцільність яких очевидна. Наукова медицина завжди збагачувалась і збагачується за рахунок народної. Сьогодні можна назвати цілий ряд наукових методів та засобів лікування, які увійшли до арсеналу наукової медицини з народної лікарської практики.

Та не тільки це. Відіграє певну роль і прагнення до відродження духовних цінностей, пізнання отчих звичаїв і традицій, національних надбань та матеріальної культури. І народна медицина, що увібрала в себе мудрість багатьох поколінь, зберегла свою етнічну специфіку, є вдячним матеріалом.


Народні лікарі та засоби народної медицини бойків

На зламі ХІХ-ХХ ст. переважало лікування народними засобами в сімейному колі. Кожен селянин був лікарем для себе, своїх близьких і знайомих. І чим старший, тим досвідченіший. Зрозуміло, що арсенал ліків, застосовуваних широким загалом, включав традиційні "домашні засоби", які завжди були під рукою - в полі, на городі, біля хати, в домашньому господарстві (городні, садові, технічні культури, дикорослі трави, тваринні продукти, мінерали тощо).

Ця традиція широко побутує в гірських селах і зараз. Майже в кожній домашній аптечці можна знайти спиртові настої квітів арніки, яким місцеве населення віддає перевагу перед аптечними ліками. Загальнопоширеним явищем було культивування лікарських рослин - любистку, календули, рути, шавлії, лілії — в "городцях" біля хати. Траплялися випадки вирощування на квітниках і дикорослих лікарських рослин - валеріани, живокосту, оману та ін. Щороку горяни заготовляли лікарське зілля, яке в разі потреби використовувалося для зовнішнього і внутрішнього вживання у вигляді настоїв, відварів, порошків, мазей. Кожна ґаздиня радо ділилася своїми знаннями з родичами, сусідами і знайомими. Так передавався від покоління до покоління, збагачуючись і нагромаджуючись, досвід народного лікування.

Однак існував у народі, так би мовити, "професійний" прошарок людей, до яких зверталися, коли лікування домашніми засобами не допомагало. Спеціалістами жіночих та дитячих недуг були баби-повитухи, які вправляли дітям "риндзю" (грижу), "змивали плач", "відливали ляк", приймали пологи, хоч часто породілля обходилась без сторонньої допомоги. Майже в кожному селі був і свій "хірург", що вмів вправляти вивихи, давати раду при переломах - накладати дощечки, парити у відварі корені живокосту. Необхідний мінімум медичних знань мали ватаги, старші вівчарі, в обов'язок яких входило дбати про здоров'я пастухів, що ціле літо проводили на полонинах, випасаючи худобу.

Та найбільшою популярністю користувалися знахарі або, як їх ще називали, "примівники", "баїльники", "ворожільники". Ці назви свідчать про повагу та авторитет знахарів серед народу. Таке ставлення, базувалося, з одного боку, на вірі в їх лікарські здібності, силу слова, з другого - на боязні, щоб знахар не наслав якоїсь недуги, лиха. З особою знахаря, його ремеслом зв'язано багато вірувань. Населення Карпат, як і скрізь в Україні вірило, що знахарі можуть бути "родимі" і "навчені". "Родимі" народжуються в такий час, у таку годину, що знають більше, як звичайні люди.

"Навчені" знахарі, як правило, знання одержували від своїх родичів, які володіли таємницею знахарства і перед смертю мусили передати її комусь із своїх рідних.

Слід зазначити, що за поглядами народу, ремесло знахарів, особливо "родимих", вважалось грішною справою, а душа цих "земних богів" заклятою Богом.

Говорячи про погляди населення на народних лікарів, варто відзначити цікавий факт, що побутував на Бойківщині: наділяти наймолодшу дитину - "мазільника" - надприродною силою, здатністю зціляти деякі недуги. Так, у Турківському районі Львівщини за народними віруваннями "ружу спалювати могла тільки "мазільниця".

В народній медицині бойків, як і в інших народів, фітотерапія була основним видом лікування. Цьому сприяла багата на лікарські рослини природа Карпат. Зі збором лікарських рослин звязано було багато повір'їв. Вірили, що рослини мають свій день і годину, коли їх можна збирати. В центральній і східній Бойківщині переважна більшість лікарської сировини заготовлялася в Іван-день, тобто на свято Івана Купала, що припадало па 7 липня. Рослинам, зібраним у цей день, приписували чудодійні лікарські властивості. Бойки навіть називали їх "Іванками", зберігали висушеними протягом цілого року, вживаючи у вигляді відварів, настоїв, як внутрішнє чи зовнішнє або використовували для підкурювання при певних захворюваннях (уроки, "ляк" та ін.).

На західній Бойківщині лікарські рослини в основному заготовлялись у русальний тиждень, найчастіше в п'ятницю (перед зеленою неділею), хоча цілющими вважали рослини, зібрані в інші свята (Купала, рідше Спаса) або і в несвяткові дні. В останньому випадку рекомендували до лікарських рослин додавати трошки "Іванків".

Звичай заготовляти лікарську сировину в ці дні мав певне раціональне зерно. Адже більшість лікарських рослин (особливо у випадках, коли з лікувальною метою вживали квіти і траву рослин) збиралась у період найактивнішого цвітіння, а він припадав на червень-липень, якраз тоді, коли відбувалися дані свята.

Види ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси.

В лікарській практиці карпатських українців найбільш поширеними були рослинні відвари, їх виготовляли з кореня, кори, рідше з сухих квітів і трави висушеної рослини. Дозування досить умовне: "1-2 ложки висушеної, подрібненої рослини (або суміші кількох складників) на склянку (чи дві) окропу"; "велика жменя на 0,5 (чи 1) л води" та ін. Тривалість кипіння залежала від того, яку частину рослини використовували. Якщо квіти чи траву - 5-10 хв ("аби кілька раз скипіло", "аби трохи покипіло"), корінь або кору - до 20-30 хв, як правило, до зменшення об'єму рідини на третину чи половину. Вживали ліки тричі на день, і у переважній більшості випадків перед їжею, приймаючи по столовій ложці, півсклянки, склянці - залежно від ліку.

Використовували їх і як зовнішнє. Бойки при подагрі та ревматизмі рекомендували мочити ноги у міцному відварі ягід ялівцю (ялинец - бойк.). Золотушних дітей купали у відварі трави звіробою.

Деякі відвари готували на молоці. Настої були водяні або горілчані. Для водяного брали висушені квіти, листя, траву рослини, заливали їх окропом і настоювали певний час, найчастіше півгодини. Дозування таке ж, як для відварів.

Горілчані настої готували зі свіжих рослин, а також з коренів. Приймали в менших дозах (15-20 крапель, чайну чи столову ложку).

Горілчаний настій стебел свіжої рути був дуже популярним лікувальним засобом при захворюваннях серця, "запамороченні". А настій цвіту арніки на горілці з успіхом застосовувався як зовнішнє при ранах, скаліченнях. Застосовували їх і зовнішньо для втирань при ревматизмі, болях суглобів тощо.

Порошки робили з коренів, трави чи квітів сушених рослин. Використовували зовнішньо для присипок ран, внутрішньо - при шлунково-кишкових захворюваннях. Так, порошок з кореня оману вважався перевіреним засобом при болю у шлунку, втраті апетиту.

Для приготування мазей брали сік чи подрібнену свіжу, рідше висушену рослину і змішували її з тваринним, інколи рослинним жиром. Застосовували їх для лікування ран, наривів, шкірних висипок.

Дуже часто для лікування шкірних висипок, ран використовували сік свіжих рослин або їх листя чи квіти. На Бойківщині до гнійних ран прикладали листя бобу, сиру цибулю.

Свіже листя деяких рослин та сирі овочі вважались також добрим болезаспокійливим засобом. Так, скрізь в Карпатах при болю голови на чоло клали сиру, нарізану кружальцями картоплю, листя хрону, буряка, м'яти тощо.

В народній медицині Карпат широко застосовуються ліки тваринного походження (продукти домашніх і диких тварин, птиці, риб, комах, окремі їх органи і цілі тваринні організми), що обумовлено основним і допоміжними заняттями гірського населення - тваринництвом, мисливством, рибальством і бджільництвом.

Найбільш популярними в народному лікуванні бойків були молочні вироби. Їх рекомендували хворим як легкі дієтичні страви, використовували для лікування найрізноманітніших недуг.

Свіжим або кислим коров'ячим молоком промивали очі. коли боліли, гаряче молоко з маслом або смальцем рекомендували пити при застудних захворюваннях. На Бойківщині вживали його і зовнішньо у вигляді компресів дітям при застуді, гарячці тощо, у теплому пряженому молоці мочили рани від порізу чи укусу.

Відвари деяких трав готували тільки на молоці. Молочний відвар шавлії або деревію вживали при болю зубів, гнійні рани лікували, прикладаючи старий, варений у молоці білий гриб. В центральних районах Бойківщини (села Тухля, Либохора Сколівського району) до наривів клали варену на молоці кору липи, а в деяких селах Турківського району незамінним засобом при болю голови вважали варений таким способом льон. Відвар кореня лопуха на молоці застосовували при паралічах. На Закарпатті окремі жіночі недуги лікували відваром перстачу прямостоячого на козячому молоці.

Всюди в Карпатах з лікувальною метою вживали "гуслянку" (кисле кип'ячене молоко), якою заливали рани, та "жентицю" (сироватку). В них мочили ноги чи руки при опухах, робили компреси при ударах. Лікували ними і шлункові захворювання, зокрема нестравність, запори. З цією метою хворому давали випити 0,25 л кислої "жептиці", а через деякий час (півгодини-годину) таку ж кількість свіжої. Подекуди па Закарпатті (Воловецький район) компреси з сироватки застосовували при болю голови. Рани лікували, змащуючи їх свіжою сметаною - "памолотком".

Масло, особливо овече, вживали внутрішньо разом з гарячим молоком або горілкою при хворобах застудного характеру, застосовували для натирань, а також рекомендували класти на тім'я від болю голови при застуді. В центральній частині Бойківщини з цією метою "лущали масло": голову обв'язували хусточкою, масло топили, по краплі капали на голову і розтирали. Іноді його вживали разом з іншими компонентами.

Лікарські засоби мінерального походження значно рідше застосовувались у народній медицині бойків, ніж рослинні чи тваринні. З лікувальною метою вживались земля, глина, пісок, вода, попіл, сажа, сіль, нафта; з металів - мідь, ртуть, залізо, золото.

Підготував Юрій Островерха.

 




© 2001 Олександр Задорожний, дизайн Дмитро Шутко.
Ukrainian Russian