У редакцію журналу "Гігієна і санітарія"

Звернення валеолога до здорового глузду гігієністів

Шановні колеги!

Відтоді, як на горизонті науки з'явилися "нові" (лапки належать не мені) науки про здоров'я людини, гігієна зайняла активну позицію їх неприйняття, засновуючи її тим, що санологи і валеологи "вкрали" в гігієни предмет дослідження. Ще в 1970 році в журналі (№10) була висловлена негативна думка редколегії про доцільність виділення санології в нову галузь науки. Це в повній мірі відноситься і до валеології: на початку 1996 року я зробив спробу пояснити гігієністам наукові позиції валеологів (стаття називалася "Валеологія: чи має вона право на самостійне існування?"), але дістав відмову в публікації на тій же підставі: немає і не може бути інших наук про здоров'я, окрім гігієни! А проблемою здоров'я мають право займатися тільки гігієністи – саме ця думка звучить в одній з самих гострих критичних статей на адресу "нових" наук, що належить перу проф. М.П. Захарченко (5). Виявляється, проблемою здоров'я займаються всі, хто не лінується: фізіологи, фармакологи, спортивні лікарі, філософи, клініцисти та інші. Але, не знаючи "науково обґрунтованих фундаментальних даних по методологічних і методичних підходах до вивчення стану здоров'я людей під впливом факторів середовища" (там же, с. 62), всі вони, звичайно, помиляються. Отримав по заслугах і один маститий гігієніст, який стверджував, що санологія – наука про суспільне здоров'я. (Це дійсно груба помилка).

Я не марно виділив жирним шрифтом частину цитати з статті (5). Адже це і є предмет дослідження гігієни. Не вивчає вона здоров'я як суть. Гігієна вивчає вплив факторів середовища, засновуючись на критеріях, якими зараз характеризують здоров'я. Частіше за все в якості подібних критеріїв використовують показники "морбідності" – вихід показника за межі "норми". Спроба впровадження методів "гігієнічної донозологічної діагностики" так і не повернула лікаря-гігієніста обличчям до людини: поки реалії демонструють ситуацію, коли лікар-гігієніст " …не вміє і не бажає працювати з людиною" (6, с.14). Так і термін "донозологічна діагностика", запозичений з галузі екстремальної медицини, перетворився до сьогоднішнього дня в архаїзм – адже ступінь напруження адаптаційних механізмів свідчить лише про співвідношення потужності діючого чинника і резервів адаптації, а не про рівень здоров'я. Складні і високочутливі методи, що пропонуються у вигляді хромато-мас-спектрометрії біосередовищ з метою (знову ж!) виявлення відхилень від "норми" та "імунологічний моніторинг на основі триетапної схеми" (7, 9) навряд чи стануть надбанням практичної охорони здоров'я через їх дорожнечу. Але і не це їх основний недолік: знову мають бути досліджені якісь показники, що міняються під впливом чинників середовища, а не здоров'я загалом.

Той факт, що гігієна розвивалася, орієнтуючись не на індивіда, а на популяцію, знайшов своє відображення і в дефініції індивідуального здоров'я, що належить тим же авторам (5, 6): "здоров'я на індивідуальному рівні являє собою такий стан структури, функції і адаптаційних резервів…" і т.д. Це, з позицій валеології, невірно. Бо здоров'я – особистісна категорія, а не "стан структури і функції". Вона з'являється разом з людиною і видозмінюється разом з ним. Для того, щоб дослідити здоров'я, необхідно зрозуміти феномен Людини, принципи його організації. Але цього не може зробити гігієнічна наука, орієнтована лише на дані "фізіологічного методу" дослідження. Для того, щоб вирішувати подібну проблему, необхідно розглядати людину як ціле, як систему з багаторівневою ієрархією її будовою. (Ось тут і будуть корисними знання філософів, фізіологів, психологів і клініцистів).

Наприклад, фундаментальними дослідженнями І. Гундарова (4) показано, що основна причина погіршення стану здоров'я населення в Росії лежить не в матеріальній сфері, а в сфері духовності. Духовні аспекти здоров'я до цього часу не розглядаються гігієною, та й навряд чи будуть найближчим часом вивчатися, враховуючи її методологію, а для валеології духовність – вершина ієрархії системи "Людина", яка впливає імперативним чином на функції більш низьких рівнів організації. Предмет дослідження валеології – суть, механізми і прояви індивідуального здоров'я (поза зв'язком з діючими чинниками), тобто все те, що близьке до поняття "життєздатність". Хіба гігієна займається цими аспектами здоров'я? І чи можна отримати оцінні критерії здоров'я (маються на увазі прямі кількісні показники), не маючи чітких уявлень про суть індивідуального здоров'я? Замість виявлення цієї суті гігієністи аналізують суть поняття "діагностика" (6).

Особливо нищівною виявилася критика проф. М.П. Захарченко (5) на адресу автора цих рядків. Через 17 років після того, як в журналі "Гігієна і санітарія" побачила світло наша стаття (1) з методології кількісної оцінки індивідуального здоров'я (ніким, до речі, не помічена), і через 10 років після виходу книги (2) з'явилося ще більше підстав стверджувати те, що я тоді писав: "Діагностика рівня здоров'я – перший крок в істинно профілактичну медицину… Вважаємо, що людство скоро перейде від створення центрів здоров'я до формування центрів виживання. І в діяльності цих центрів наша концепція буде надійним інструментом". Я не був оригінальним, коли писав про сумний прогноз для людства. Ще І.І. Мечніков в своїх безсмертних "Етюдах оптимізму" писав: "Природа не пощадила їх (види, що зникли – Г.А.); почім знати, чи не готова вона повестися так само і по відношенню до роду людського?" (1988, стор. 276).

Дійсно, вже зараз, незважаючи на зростання населення Землі, відмічаються ознаки глобальних процесів, вказуючих на деградацію біологічного вигляду Homo Sapiens:

• погіршення репродуктивної функції (зниження кількості і погіршення якості статевих клітин, зменшення маси яєчок і просвіту сім'яних протоків у чоловіків, народження ослабленого потомства тощо);
• звуження функціональних резервів на рівні клітин, тканин, систем, організму загалом;
• порушення реактивності і резистентності, а також процесів саморегуляції;
• масове поширення полісиндромних станів, що представляють нерозв'язну проблему для клініцистів, і багато іншого.

Як підсумок – все частіше реєструються відсутність ефекту при проведенні комплексних програм багатофакторної профілактики хронічних неінфекційних захворювань, погіршення "якості" народонаселення і зниження середньої тривалості життя, що намітилося навіть в промислово розвинених країнах. Все це, на нашій думку, вказує на зниження ефективності механізмів здоров'я на рівні всієї людської популяції.

Звичайно, все відмічене – результат змін умов життя людини, якими, власне, і займається гігієнічна наука. Але хіба не представляє наукового і практичного інтересу інтегральна оцінка результату цих змін в загальній суті здоров'я – цілком, а не тільки фрагментарно по окремих показниках? А чи всі вони, ці умови (фактори середовища), враховуються? І чи є первинні реакції на дію фактора тими змінами, які ведуть до хвороби, тобто "донозологічними станами"? "Якщо немає переконливих доказів того, що ранні "донозологічні" зміни якого-небудь показника внаслідок тривалого впливу неминуче приведуть до конкретних порушень стану здоров'я людини, то такі "зміни неясної етіології" ніколи не можна буде пов'язати з… впливом чинників навколишнього середовища" саме ця думка звучить в статті, що відкриває добірку матеріалів останнього пленуму Міжвідомчої наукової ради з екології і гігієні навколишнього середовища (9, стор. 5). Складається враження, що гігієнічна наука переживає серйозну методологічну перебудову, бо формулюється думка, що "…доказовість результатів впливу чинників навколишнього середовища на здоров'я людини сьогодні є ключовою проблемою для всієї гігієнічної науки" (там же, стор. 5). А що, раніше (до появи "доказової медицини") ця проблема не існувала?

Накопичені у валеології наукові дані дають можливість розв'язання проблем, що виходять за рамки методології гігієни. Так, розроблена нами методологія і методика оцінки рівня соматичного здоров'я дозволили описати феномен "безпечного рівня" здоров'я і дати йому кількісну характеристику (2), що дає можливість поставити первинну профілактику хронічних неінфекційних захворювань на суворо наукову основу: вихід індивіда за межі "безпечної зони" здоров'я передбачає проведення заходів "превентивної реабілітації" і повернення його до того рівня здоров'я, який перешкоджає формуванню і маніфестації захворювань. На жаль, частка населення, що знаходиться в "безпечній зоні" здоров'я, з кожним роком неухильно меншає: за останні 15 років в Україні вона поменшала в 8-10 раз. При виході індивіда з "безпечної зони" здоров'я проявляється феномен "саморозвитку" патологічного процесу навіть без наявності факторів, що виходять за межі ГДК і ГДР. Подібний феномен не укладається в методологію гігієни (хоч теоретична можливість його прояву була обґрунтована гігієністами), але він існує, описані його механізми (3).

З урахуванням описаних феноменів весь діапазон медико-соціальних станів людини може бути наданий в наступній класифікації:

• здоров'я (рівень від "безпечного" і вище),
• передхвороба (рівень нижче "безпечного" до появи ознак "морбідності" – виходу окремих показників функцій за межі норми),
• неманіфестований патологічний процес,
• хвороба (початок маніфестації патологічного процесу).

При цьому, стан хворого потрібно оцінювати як звичайною – нозологічною – моделлю діагностики, так і ненозологічною – по прямих показниках здоров'я. Взаємовідносини сано- і патогенезу визначають кінцевий вихід хвороби: видужання, перехід в латентну форму, смерть. Таким чином, задача, яка ставиться в згадуваній статті (9) – необхідність класифікації донозологічних станів, у валеології вирішена.

Можна не погоджуватися з подібною класифікацією, але для цього потрібні вагомі аргументи. Є загальноприйнятий підхід для виявлення відмінностей або ідентичності наук: аналізується база наукових даних кожної з них. Так от: ця база в гігієні і валеології практично не співпадає, хоч цілі і задачі в них загальні – первинна і вторинна профілактика захворювань. Але гігієністам важко провести цей аналіз: вони не друкують і не читають праць валеологів. Чи на користь це нашій загальній науці – профілактичній медицині? Невже дані, викладені вище, не представляють інтересу і не викликають довіри тільки тому, що вони отримані в розділі профілактичної медицини, що носить назву "валеологія", а не "гігієна"? Як правильно зазначає в своїй статті(8) видний гігієніст-токсиколог І.М. Трахтенберг, "… гігієна і санологія (валеологія) – не конкуренти, а однодумці, що стоять по один бік барикади і доповнюють можливості одна одної своїми специфічними засобами. Їх протиставлення було б на шкоду науці (с.155)".

Валеологи відкриті для дискусії і спільної діяльності. І немає, мабуть, принципових заперечень проти того, щоб медичний напрям у валеології став самостійним напрямом гігієни (у валеології є ще декілька напрямів зі своїми оригінальними предметами дослідження), як це зроблене, наприклад, в Україні: практична спеціальність "лікар-санолог" віднесена до комплексу гігієнічних наук. Безсумнівно, дискусія буде корисною. Її можна провести на сторінках журналу "Гігієна і санітарія" або "Валеологія" видавництва Ростовського Державного Університету. Тільки без виявів патерналізму і амбіційності. Ми робимо спільну справу. Основоположник вітчизняної гігієни Ф.Ф. Ерісман витратив багато сил і енергії, щоб довести своїм сучасникам-лікарям, що гігієна є наукою і розділом медичної науки зокрема. Історія повторюється?

Голова Проблемної комісії МОЗ і
АМН України "Санологія і валеологія"
проф. Апанасенко Геннадій Леонідович

Література

Валеологія, 2002, №1, 81-83