Холістична медицина у Львові
Проблеми сучасної медицини
Традиційна медицина
Гомеопатія
Гомотоксикологія
Акупунктура
Інформаційна медицина
Психотерапія, Психоаналіз, НЛП
Санологія, Валеологія, Технології здоров'я
Біоритмологія, Хрономедицина
Антропософська медицина
Медичні родзинки
Навчання
Події
Медичні центри
Лікарські товариства
Наші партнери
Консультації
Лікарі
Фотогалерея

Про деякі погляди на проблеми валеології

Г.Л.Апанасенко

Валеологія як наука перебуває в стадії формування. Вона викликала колосальний інтерес з боку багатьох вчених. Кожний з них висловлює свої погляди і міркування з приводу нової науки, намагається формулювати її основні положення. При цьому вказані формулювання та їх зміст завжди ув'язуються з тими проблемами, які стояли в центрі уваги того чи іншого дослідника, накладаючи глибокий відбиток на бачення проблеми. Спробуємо розглянути деякі з них.

Один з найбільш авторитетних вчених пострадянського простору В.П. Казначеєв не міг не помітити народження валеології і включився в розробку її основних проблем. Мабуть, немає більш переконливих аргументів на користь нової науки, ніж ті, які він наводить. Існує колосальної потужності соціальне замовлення на науку про здоров'я. Слов'янський етнос, на його думку, гине. Якщо не будуть здійснені термінові заходи, вже до середини 21-го століття населення Росії скоротиться вдвічі. (Це, природно, стосується й інших держав, що утворилися на території колишнього СРСР). Тут практично немає що заперечити, хоч деякі аспекти проблеми і потребують уточнення. (Ми зробимо це трохи пізніше). Але чомусь В.П. Казначеєв бачить себе в ролі основоположника валеології, відводячи І.І. Брехману лише роль автора терміну “валеологія”. На його думку, Брехман – лише один з розробників проблеми адаптації людини в умовах Крайньої Півночі, керівництво якої здійснювалося академіком. І він, на основі одержаних при розробці цієї проблеми даних, використав вже відомий (?) в літературі термін valeo (так, дійсно, цей термін використав ще О.С. Пушкін!) для назви нової науки. Тим часом, правда полягає в тому, що саме Брехман уперше запропонував виділити індивідуальне здоров'я в самостійний предмет дослідження, поклавши початок новій науці. І джерела народження цієї ідеї лежать не в області адаптології. Фундаментальною основою народження даної ідеї з'явився новий напрям в фармакології, створений Брехманом, – фармакосанація (ліки для здорових). Виявивши ефект позитивного впливу на функції здорових людей деяких біологічно активних речовин, Брехман не знайшов в сучасній йому науці напряму, який міг би вмістити в себе отримані ним факти. Ось як сам Брехман пише в своїй останній книзі (1994) про народження валеології: “Валеологія зародилася на початку 80-х рр. у Владивостоку. Вона з'явилася не на голому місці, не у вигляді натхнення, а була логічним продовженням досліджень вчених Далекосхідного філіалу АМН СРСР-РАН та інших наукових і лікувальних установ Росії по створенню лікарських харчових речовин, сприяючих збереженню і зміцненню здоров'я” (с.19).

В.П. Казначеєв термін “санологія” трактує як “узагальнене вчення про причини хвороби, передхвороби, методи і засоби її лікування і профілактики” (с.70). При цьому він відштовхується від терміну – “sano" (лат.) – лікувати, зціляти. Адже є ще і термін “sanos" – здоров'я. Саме він ліг в основу відомого висловлювання Ювенала: “Mens sana in corpore sano – magnum bonum est” – “в здоровому тілі здоровий дух – найвище благо”. Творці вчення про саногенез (передвісник валеології) – С.М. Павленко і С.Ф. Олійник саме так трактували цей термін, розуміючи під саногенезом динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів, виникаючий під впливом надзвичайного подразника і спрямований на здійснення процесів видужання. Тобто, вони говорили про механізми здоров'я. Не їх провина, що на той час вони не могли чітко сформулювати думку про те, що механізми здоров'я діють не тільки у хворого, але і в здорового. А “узагальнене вчення” про причини і механізми розвитку хвороби вже давно означається терміном, що устоявся – “этіопатогенез”.

Чи є необхідність уточнювати ці термінологічні особливості? Вважаємо, що є, бо термінологічна плутанина може завдати шкоди розвиткові молодої науки. А чи так вже необхідно різко відділяти валеологію від медицини, як це рекомендує В.П. Казначеєв і услід за ним його послідовники? Не треба забувати, що в основі валеології лежить категорія, що вийшла з медицини. Це здоров'я. Тому медичні аспекти валеології на сьогоднішній день розвинені в найбільшій мірі. І мета у валеології і медицини одна – досягнення здоров'я. Опріч того, оцінка ефективності всіх заходів, спрямованих на досягнення здоров'я, не може вирішуватися без застосування медичних технологій. Якщо прибрати з валеології медичні аспекти, втрачається можливість управління здоров'ям через відсутність зворотного зв'язку. Так, корінні відмінності в методології і методах досягнення здоров'я в медицині і валеології існують, і саме про це говорив І.І. Брехман. Але він не відділяв валеологію від медицини: адже без медицини не може бути повноцінною теорії і практики валеології. Потрібно також враховувати, що в полі зору валеології в наш час потрапляють не тільки здорові (а їх зараз практично немає) та індивіди, що перебувають в третьому стані, але і хворі люди. Категорія “передхвороба” також з'явилася в медицині. Той, хто займався реальними заходами первинної профілактики захворювань на виробництві, має право заявити: "…найголовніша помилка фахівців, працюючих в області теоретичної валеології, полягає у відторгненні валеології від медицини, і саме превентивного, профілактичного її напряму” (Є.О. Овчаров і співавт., 1999, с.12).

Не дуже вдалим нам видається і трактування В.П. Казначеєвим “внутрішньої картини” здоров'я. І сам термін, і його трактування далекі від тих уявлень, які склалися в комплексі наук про людину протягом віків. За Казначеєвим “внутрішня картина” здоров'я це квадрат, верхній бік якого – біологічні резерви (імунітет, гормони, обмін, секс). Лівий бік – фізичні можливості людини, здатність виконувати роботу. Нижній бік – психо-емоційні резерви (пам'ять, її характер тощо). І нарешті, правий бік – соціальні можливості (в тому числі – здібності “ведучого” або “веденого”). При такій моделі “внутрішньої картини” здоров'я важко виявити ієрархію в організації системи “людина”, взаємозв'язок і взаємовідносини рівнів ієрархії тощо. Але ця модель вже перекочувала в учбові посібники з валеології (Є.М. Казін та інші, 2000).

Чи є інша модель?

Споконвіку людина розглядається як триєдина структура (більш за все подібна до піраміди) з чітко вираженою ієрархією побудови: сома (тіло), психіка і духовність. Тілесний рівень організації людини характеризується стійкістю і резервами процесів його самоорганізації: гомеостаз, адаптація, реактивність, резистентність, репарація, регенерація, онтогенез та інші (зауважимо: перелічуються функції, а не структурні елементи, які їх забезпечують). Другий рівень організації – психічний. Саме тут розглядаються пам'ять та її особливості, інші психічні і емоційно-інтелектуальні характеристики особистості, в тому числі здібності “ведучого” і “веденого”. Вершина ієрархічної структури системи “людина” – духовність. Ступінь духовності (зокрема альтруїзм, любов до ближнього) накладає глибокий відбиток на стан психіки (для цього рівня характерний егоїзм), а психіка, в свою чергу здатна стимулювати або гальмувати соматичні функції. Все, що є результатом функціонування системи “людина”, – це прояви здоров'я (термін наш), тобто здатність виконання індивідом своїх біологічних (виживання, репродукція) і соціальних функцій. У описаній моделі є і логіка, і ієрархія, і стрункість. Є місце і “проявам” здоров'я.

Могутній інтелект і найширший науковий кругозір В.П. Казначеєва дозволяє йому розглядати безліч проблем стосовно до аспектів валеології – від космогонічних до менеджменту. Але саме тут хотілося б побачити і прояв ортодоксальності. Так, дійсно, валеологія як комплекс наук про здоров'я потребує дуже скрупульозного і педантичного обґрунтування всіх тих критеріїв, які роблять науку наукою: предмет, об'єкт, теоретичні основи, методи і задачі. Видаючи працю під багатообіцяючою назвою “Основи загальної валеології”, слід би про це подумати особливо.

Є і ще одна особливість, яка характеризує праці В.П. Казначеєва в аспекті, що розглядається: в них немає ні єдиного слова про сам предмет дослідження валеології – індивідуальне здоров'я людини. Є все: особливості адаптаційних реакцій, генетичні, ендокринні, психологічні, екологічні, конституційні, репродуктивні, соціально-економічні, правові, управлінські та інші аспекти проблеми. Але нічого нема про суть індивідуального здоров'я, методологію і методи його оцінки, вікові його аспекти тощо. Якщо, звичайно, не рахувати модель “внутрішньої картини” здоров'я. Але вона, як було показано нами вище, не може вважатися вдалою.

Різним аспектам індивідуального здоров'я присвячена більшість публікацій проф. В.П. Кулікова. Його нестандартний підхід до розв'язання проблем, чудова клінічна підготовка, здібність до синтезу своїх і літературних даних ставлять, на мій погляд, цього дослідника в першу шеренгу валеологів Росії. Ним уперше запропонована трьохмірна модель індивідуального здоров'я. Позитивно оцінюючи його пошук в розв'язанні головної проблеми валеології – оцінки індивідуального здоров'я – висловимо, однак, декілька міркувань з приводу його підходів. Для позначення потенціалу здоров'я індивіда, що визначає його кількість і якість, В.П. Куліков вводить термін “сантивність” (від sanos – здоров'я). Імовірність хвороби, обмеження життєстійкості і, зрештою, смерті означається терміном “пативність”. Все це дуже логічне. Але от подальші міркування автора можуть, на наш погляд, завести в тупик. Він пише (с.18): “Засновуючись на уявленнях про взаємообумовленість пативності і сантивності, ми запропонували використати хворобу для верифікації кількісних показників здоров'я” (виділено мною – Г. А.).

Що ж це виходить? А виходить те, що ми повернулися до того, від чого так прагнули піти: “здоров'я” ми знову характеризуємо через “хворобу”. Чи можна з цілковитою певністю стверджувати, що “…хвороба є завжди зниження кількості здоров'я”? (з 18). Вважаємо, що ця теза сумнівна. Патологічний процес може виникнути не тільки внаслідок зниження резервів здоров'я, але і внаслідок впливу негативного зовнішнього або внутрішнього чинника, компенсувати який неможливо при реально наявних у індивіда резервах здоров'я (сантивності). З іншого боку, перебіг, припустимо, інфаркту міокарда, що виник під впливом цих чинників, терміни і ступінь відновлення функцій будуть зумовлені сантивністю, а не пативністю. Адже основною властивістю процесів здоров'я є компенсація патологічного процесу, і прямого взаємозв'язку між сантивністю і пативністю, на нашій думку, немає. Добре відомі імена видатних спортсменів з грубими органічними ураженнями клапанного апарату серця, але це не перешкоджало їм ефективно виконувати свою соціальну функцію – досягнення високого спортивного результату. Ну і головне: не маючи прямої інформації про процеси здоров'я, ми не зможемо провести повноцінне управління цими процесами, тобто здійснювати процес оздоровлення. У той же час, вважаємо, що уявлення про “сантивність” і “пативність” знайдуть своє місце в розв'язанні проблем валеології.

Публікації останніх років дають можливість прийти до висновку, що валеологи все частіше звертаються до проблем духовності людини як основного фактора, що формує його здоров'я (І.А. Гундаров, 1995; М.Л.Кузнєцова і С.П. Сорокіна, 2000). Це не означає, що валеологія претендує на формування духовності; ні, для цього існують інші соціальні інститути. Але виявити суть аспектів проблеми, що обговорюється, під силу тільки валеології. Адже гігієна, що претендує на звання “науки про здоров'я”, серед безлічі факторів, що визначають формування, збереження і зміцнення здоров'я, не рахує категорію “духовність”.

Невелика за об'ємом праця І.А. Гундарова (1995) заснована, проте, на аналізі колосального статистичного матеріалу. І дає можливість дійти незвичайних висновків.

За час, що пройшов після розпаду СРСР, в Україні, Росії, Білорусії і деяких інших колишніх радянських республіках, істотно підвищилися показники смертності у всіх вікових групах чоловіків і жінок. Швидше за все росла смертність від насильних причин вбивств, самогубств, травм і отруєнь, але як і раніше сумне лідерство як причина смерті займали серцево-судинні захворювання. При одночасному зниженні народжуваності реальним фактом стала депопуляція більшості регіонів колишнього СРСР.

Загальновизнано, що в основі всіх цих негативних демографічних зсувів лежить економічна криза, зубожіння населення, зниження рівня і якості медичної допомоги і т.п. Однак, проти цієї думки, як стверджує автор, свідчать наступні факти.

  1. Валовий національний продукт і прибутки на душу населення в СРСР і соціалістичних країнах з 50-х і до початку 90-х р.р. неухильно збільшувалися. Відповідно до цього але тільки до середини 60-х скорочувалися і показники смертності. З середини 60-х показники смертності поповзли вгору, незважаючи на зростання матеріального добробуту.

  2. Один з самих яскравих парадоксів перебудови полягає в тому, що навіть на просторах колишнього СРСР чітко виділилися дві групи республік, динаміка показників смертності в яких є протилежною. До 1-ї групи належать Україна, Росія, Білорусія, Прибалтійські республіки, Молдова, Вірменія, Казахстан. До другої – Середньоазіатські республіки та Азербайджан. У 1-й групі середній прибуток на душу населення склав біля 6 тис. рублів, у другій – біля 3-х. За роки перебудови вартість валового національного продукту в обох групах знизилася приблизно на 40%. Однак в 1-й групі смертність зросла на 10%, у другій – знизилася на таку ж величину.

Таким чином, робить висновок І.А. Гундаров, існує деякий нематеріальний фактор, сила якого значно перевищує вплив економічного неблагополуччя. Цей фактор не може бути зведений до алкоголізації населення, так як аналіз показників загальної смертності в зв'язку з споживанням алкоголю на душу населення в різних країнах світу вказує на відсутність подібного зв'язку.

Що ж це за фактор? І автор поступово підводить читача до висновку про той, що цей фактор – занепадна духовність суспільства.

Духовність може бути визначена як особлива діяльність свідомості, спрямована на збагнення значення життя, її цілей, загальне світовідчуття (ми дещо змінили формулювання автора). На цій основі більш низькими рівнями організації особистості (душевними) формуються критерії добра і зла, оцінка за ними людей і подій, формування мотивів поведінки в згоді або суперечності із загальнолюдськими принципами моральності. Духовність формується культурою, релігією, освітою, вихованням. Духовно благополучним можна вважати тип діяльності, відповідний загальнолюдським заповідям, закріпленим народною мудрістю для оптимального існування людини і суспільства. Протилежні мотиви діяльності відносяться до сфери духовного неблагополуччя.

У зв'язку з викладеним, напрошується висновок, що поліпшення демографічної ситуації у 2-й групі республік колишнього СРСР ( а всі вони сповідають іслам) пов'язане з посиленням релігійної активності, що жорстко регламентує життєдіяльність і поведінку членів даного соціуму.

У 1-й же групі, провідною релігією якої є Християнство в різних його конфесійних формах або атеїстичний світогляд, вплив релігійних канонів був набагато меншим. Для доказу цього положення наводяться дані про показники духовного неблагополуччя (позашлюбні і кинуті діти, розлучення тощо), в залежності від матеріального благополуччя регіонів. Виявилося, що маркером духовного неблагополуччя російського суспільства може служити злочинність: криві показників загальної смертності і злочинності в Росії повністю співпадають.

Цілком очевидним є висновок про правоту біблійної істини: прагнення до матеріального благополуччя і духовного багатства не є процеси одного напрямку. Таким чином, “дорога до храму" – це аж ніяк не економічний прогрес. Можна вважати, що саме духовне неблагополуччя (за Біблійним виразом – “смертний гріх"), підсумовує І.А. Гундаров, є основним фактором ризику депопуляції пострадянського простору. Збиткова духовність реалізовується в цілком конкретні механізми психо-емоційного напруження або пригнічення функцій, що є фактором ризику розвитку захворювань і збільшення випадків смерті.

Викликає здивування той факт, що по суті фундаментальна праця І.А. Гундарова не була поміченою ні широкою медичною громадськістю, ні політичною елітою країни.

Незважаючи на хвилю очорнення валеології, що розповсюдилася в Росії, продовжують виходити підручники і учбові посібники по новій учбовій дисципліні. Останнє видання, що вийшло в Росії “Основи індивідуального здоров'я людини (введення в загальну і прикладну валеологію" (автори Є.М. Казьмін, Н.Г. Блінова і Н.Г. Літвінова, Москва, “Владос". 2000, 190 с.). Воно призначене для студентів вищих учбових закладів і містить всі необхідні відомості про нову науку, включаючи проблеми валеологізації освітнього середовища і організації валеологічної служби в системі освіти. Незважаючи на значну кількість неточностей і навіть помилкових, на наш погляд, положень, даний підручник вигідно відрізняється від попередніх видань, що трактують валеологію як “науку про здоровий спосіб життя" (Б.Н. Чумаков, 1997 та інші). У той же час хотілося б побажати авторам при перевиданні книги проявити більше науковій педантичності. Навіть при поверхневому прочитанні посібника ми виявили декілька прямих запозичань з нашої монографії “Еволюція біоенергетики і здоров'я людини" (с. 23, 26, 38 та інш.), хоч в переліку літератури це джерело навіть не подане. Зате нам приписується сумнівний пріоритет у використанні співвідношення ЖЄЛ/маса тіла як важливого показника здоров'я.

Написання даної статті викликане одним – бажанням автора уточнити деякі фундаментальні положення валеології і, можливо, викликати дискусію з цих положень на сторінках єдиного на території пострадянського простору (не виключено, що і в світі) журналу “Валеологія". У цьому шановному журналі з'явилася нова рубрика “Полеміка", на сторінках якої вчені і практики-валеологи можуть відстоювати свої позиції.

Основоположник валеології І.І. Брехман любив і часто повторював латинську приказку: “Я зробив все, що міг. Нехай інший зробить краще". Краще зробити важко, але прагнути до цього треба. Валеологія розвивається.

Л І Т Е Р А Т У Р А
1. Апанасенко Г.Л. Эволюция биоэнергетики и здоровье человека. СПб, Петрополис, 1992. 123 с.
2. Апанасенко Г.Л.,Попова Л.А. Медицинская валеология. Киев, Здоровье, 1998. 247 с.
3. Апанасенко Г.Л. Валеология на рубеже веков// Валеология. №1, 2000, с.4-11
4. Апанасенко Г.Л. Автобиографические заметки о здоровье. Николаев.2001, 139 с.
5. Брехман И.И. Что противопоставить вредному действию алкоголя. Владивосток, Дальпресс,1994. 70 с.
6. Гундаров И.А. Почему умирают в России, как нам выжить? Москва, 1995. 100 с.
7. Казьмин Э.М., Блинова Н.Г., Литвинова Н.Г. Основы индивидуального здоровья человека. М.,,Владос, 2000, 190 с.
8. Казначеев В.П. Введение в проблемы общей валеологии// Валеология, № 3-4, с. 70-104
9. Казначеев В.П. Основы общей валеологии. Воронеж, НПО "МОДЭК".1997, 48 с.
10. Кузнецова М.Л., Сорокина С.П. Валеология и смысл жизни //Валеология, №1, 2000, с.11-15
11. Куликов В.П. Трёхмерная модель здоровья. Сантивность и пативность //Валеология. №1, 2000, с.15-21
12. Овчаров Е.А.,Радионова Л.В.,Борш Е.Е. Концептуальные основы валеологии в области формирования, укрепления и охраны здоровья населения…//Валеология, №4, 1999, с.10-16
14. Чумаков Б.Н. Валеология - наука о здоровом образе жизни. М.,1997. 247 с.
15. Апанасенко Г.Л. О возможности количественной оценки уровня здоровья человека // Гигиена и санитария, 1985, N 6 с.55-58.







© 2001 Олександр Задорожний, дизайн Дмитро Шутко.
Ukrainian Russian