Існує дві стратегії щодо досягнення здоров’я населення: по-перше — через лікування хворого і по-друге шляхом збереження здоров’я практично здорової людини. Перша стратегія породила вчення про хворобу (патологію) та клінічну медицину. Друга стратегія реалізується в рамках комплексу гігієнічних дисциплін.

Практика показала, що за допомогою першої стратегії досягти бажаного неможливо. Цей висновок підтверджується також тим, що людство не в змозі використати сучасні досягнення медичної науки для всіх, хто має у цьому потребу, через високу вартість діагностичних та лікувальних заходів.

У другій половині ХХ ст., коли виникла і набула широкого розповсюдження “епідемія” хронічних неінфекційних захворювань, вочевидь стає факт, що з метою досягнення здоров’я якнайбільшої кількості населення слід надавати перевагу другій стратегії — охороні здоров’я практично здорової людини. Однак з’ясувалося, що гігієнічна наука, яка очолювала цю стратегію, також не може вирішити дану проблему. Справа в тому, що в центрі уваги гігієни опинились не сама людина та її здоров’я, а умови людського існування. В той же час проблема здоров’я невіддільна від проблеми людини як біосоціального об’єкта. Вона виникає разом з людиною і змінюється відповідно до розвитку культури людства.

Здоров’я є дуже складною для визначення категорією, що характеризує результат взаємодії індивіда та довкілля (умов його існування), головних мотивів його життєдіяльності та світосприйняття в цілому. Всяка категорія як явище є значно ширшою за ті визначення, котрими її спробують характеризувати. З такими труднощами у понятійному апараті ми стикаємося й при створенні теорії здоров’я. Збереження і укріплення здоров’я по суті являють проблему управління здоров’ям. Процес управління складається з таких формальних етапів: збирання та аналіз інформації про стан об’єкту, прогноз; формування програми управлінських дій, її реалізація; аналіз адекватності та ефективності програми (зворотний зв’язок).

Сучасний стан медичної науки не дає можливості висунути аргументовану програму управління здоров’ям. Створення “здорових” умов існування, за наукове обгрунтування яких несе відповідальність гігієнічна наука, — це “пасивно-оборонний” шлях профілактики. Активну ж позицію оздоровлення неможливо обгрунтувати без визначення суті, кількісної характеристики індивідуального здоров’я, яким слід керувати. Це і є основною проблемою вчення про здоров’я. Ще Гіппократ і Авіценна говорили про декілька градацій здоров’я. Гален сформулював поняття про “третій стан” — перехідний між здоров’ям та захворюванням.

Наприкінці ХІХ ст. І.І.Мечников в доповіді “Про цілющі сили організму” на з’їзді природознавців та лікарів (1883) протиставив “етіологічному” погляду на виникнення хвороб Р.Коха власну теорію. Він вважав, що виникнення хвороби — це процес взаємодії між збудником (причиною) та організмом. Однак успіхи клінічних дисциплін на тому етапі розвитку медицини загальмували розвиток учення про ці властивості організму.

Як реакцію на кінцевий незадовільний результат діяльності клінічної медицини слід розглядати спробу патологів. С.М.Павленка (м.Ростов) та С.Ф.Олійника (м. Львів) сформулювати положення про механізми здоров’я та способи впливу на них. В 60-ті роки ХХ ст. вони обгрунтували науковий напрям, що отримав назву “санологія”. Санологію визначали як “загальне учення про протидію організму захворюванню”. Основу протидії складає “саногенез” — динамічний комплекс механізмів пристосування, який виникає під впливом надзвичайного подразника. Фундатори цього напряму стверджували, що механізми саногенезу можна удосконалювати з метою підвищення стійкості організму та підтримки здоров’я в цілому. Слабкою стороною цього напряму було положення про те, що “динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів формується лише тоді, коли з’являється небезпека захворювання”. Цей теоретичний прорахунок майже не згубив всю концепцію саногенезу, а матеріали трьох санологічних конференцій, що проходили у Львові (1967, 1968, 1969), були присвячені ролі захисних механізмів, що починають діяти виключно на етапах передхвороба — хвороба — одужання. Концепція саногенезу не була поцінована належним чином і забулась майже на 20 років.

Тим часом стало очевидним, що механізми саногенезу діють постійно й у здорової людини. Тільки при порушенні рівноваги між силою шкідливого фактора та адаптаційними можливостями організму вони вплітаються в патогенез як протидія механізмам власне пошкодження, сприяючи збереженню гомеостазу та одужанню.

Подальший вагомий внесок у розвиток проблем саногенезу зробили представники військової медицини (70-ті роки ХХ ст.), що займалися медичним забезпеченням осіб, які працювали в екстремальних умовах (льотчики, підводники, космонавти, водолази). При цьому перед медиками завжди стояло завдання щодо оцінки “міцності” здоров’я їх підопічних. Саме в цій площині було сформульоване поняття донозологічної діагностики (Р.М.Баєвський, 1973). На жаль, такі дослідження проводились без серйозних методологічних узагальнень.
Вперше про здоров’я як конкретну категорію, що має кількісну оцінку за прямими показниками, висловився М.М.Амосов. У книзі “Роздуми про здоров’я” (1978) він запропонував термін “кількість здоров’я”, яка може бути визначена через резервні можливості функцій організму. Однак при всій правомірності методологічного підходу до проблеми реалізація його через конкретну методику (оцінка функціональних резервів всіх органів та систем) не є реальною.
В той же період з’явилися роботи з проблеми нормології (О.А.Корольков, В.І.Петленко, 1977). Однак “норма” має таке саме відношення до валеології, як “синдром” до патології. Плідно працювали у напрямку вивчення стану організму практично здорової людини співробітники Київського НДІ медичних проблем фізичної культури та спорту МОЗ України (1968 — 1986).

Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І.І.Брехмана, який працював у Владивостоку. Саме він сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Під час своїх досліджень ролі адаптогенів, наслідком чого став запропонований ним новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), він дійшов висновку про необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І.І.Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і 1987 р. видав монографію “Введення до валеології — науки про здоров’я”. В книзі автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватися тільки медициною, а повинна формуватися також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною.

Другим після Владивостока центром розвитку валеології став Київ, де формування валеологічного напряму було пов’язано із спортивною медициною і де 1985 р. на виїзному засіданні Бюро Наукової Ради АМН СРСР “Медичні проблеми фізичної культури та спорту” вперше було представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Г.Л.Апанасенко). В моделі використовувались прямі показники, що відкривало перспективу її застосування в широкомасштабних профілактичних та оздоровчих заходах. Того ж року статтю Г.Л.Апанасенка з цієї проблеми опублікував журнал “Гігієна і санітарія”.

Перший навчальний посібник з медичної валеології для студентів з’явився в Алтайському медичному інституті (м. Барнаул, 1989), де при кафедрі нормальної фізіології було створено відповідний курс (професор В.П.Куліков). Наприкінці 80-х р. ХХ ст. Ю.П.Лісіцин написав серію статей, де поновив термін “санологія”. Під цим терміном він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія “спосіб життя”. У 1989 р. в МОЗ України було подано проект кваліфікаційної характеристики до практичної спеціальності “лікар-валеолог”, але при затвердженні цього документа було вжито назву “лікар-санолог” (1991).

Перша в світі кафедра для підготовки лікарів-санологів (валеологів) була відкрита в 1992 р. при Київському інституті удосконалення лікарів (нині Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л.Шупіка). Це кафедра спортивної медицини та санології (завідувач кафедри професор Г.Л.Апанасенко, керівник циклу санології — д-р. мед. наук Л.О.Попова). Наявність відповідної медичної спеціальності дозволила колективу кафедри сформулювати критерії валеології як науки, визначити її цілі та завдання, методологію, об’єкт дослідження, методи спостереження; створити навчальну програму та програму комп’ютерного тест-контролю рівня знань практикуючих лікарів, що проходять передатестаційну підготовку; проводити цілеспрямовані наукові дослідження.

У 1997 р. за спільним рішенням МОЗ та АМН України створено проблемну комісію “Санологія” (голова Г.Л.Апанасенко), котра координує наукові дослідження в цій галузі.

В Росії науково-практичні проблеми валеології успішно вирішують спеціалісти Державного науково-дослідного центру профілактичної медицини МОЗ Росії (І.А.Гундаров, О.О.Александров), науково-координаційного центру валеології (м. Владивосток), Російського інституту профілактичної медицини (м. С.-Петербург, генеральний директор професор П.П.Горбенко). Щороку проводяться конгреси з проблем валеології, видаються збірники наукових праць, журнал та газета “Валеологія”, діє громадський рух “Здоровий світ”.

Заради об’єктивності неможна не згадати про протидію формуванню валеології як науки з боку деяких гігієністів, що претендують на монополію в науці про здоров’я. Однак за 150 років свого існування наукова гігієна так і не змогла виділити “індивідуальне здоров’я” в самостійну категорію. Міністерства освіти Росії та України належним чином оцінили важливість нових підходів до проблеми збереження здоров’я молодих людей і ввели в педагогічних навчальних закладах викладання предмету “Валеологія”.

За кордоном набувають поширення напрями “health promotion” та “health education”. Валеологія виокремлює коло своїх інтересів проблемою індивідуального здоров’я. Разом з тим, валеологи добре уявляють роль соціально-гігієнічних факторів у справі збереження та зміцнення здоров’я індивіда. В системі оздоровчих заходів передбачаються відповідні дії, що корегують спосіб життя людини. Саме методи валеології, що виявляють зміни в рівні здоров’я конкретної людини, дозволяють в перспективі застосувати нову технологію контролю за станом здоров’я населення, особливо з огляду на перехід до загальносімейної медичної практики.

Валеологія — не є альтернативою нозологічній медицині, а доповнює її, розширює кордони медицини взагалі. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.